с. Іскрівка. Іскрівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

 






Історія Іскрівки

ІСТОРІЯ МОЄЇ ІСКРІВКИ

 

  

У кожного населеного пункту, як і в  людини, своя біографія, своя історія, цікава подіями та фактами. Таку історію має і село Іскрівка.  Перші поселення на землі Дикого поля та його  масове заселення здійснювали українські козаки і переселенці з Київської губернії.

Отже, Іскрівка. Заснована в 1767 році запорізькими козаками на північних землях Нової Січі, на лівому березі Інгульця при впаданні в нього річки Жовтої. Первісна назва поселення - Саморина   Слобода .

Після скасування Нової Січі уряд Росії став роздавати запорізькі землі козацьким старшинам, військовим чиновникам, російським, українським та іноземним поміщикам. На лівому березі Інгульця селилися в цей час більш козаків Інгулецької, Козацької та частково Саморської паланок. Остання розмістилася на лівому березі Дніпра, де на річці Самора була козацька церква та поселення Саморь. Можливо, перша назва Саморина Слобода пов'язана з тим, що в ній селилися козаки з берегів Самори.

В 1768 році почалася війна Росії з Туреччиною. В 1769 році на Запорізькі землі вдерлися Кримські татари. Вони діяли на північ аж до Черкас і знищили багата слобід, хуторів та козацьких зимівників, в тому числі і Саморину  слободу.

                Татари забрали  худобу та буже багато полонених. Остання розміщалась на лівому березі Дніпра, де на річці Самара були козацька церква та поселення Самарь.

            В 1708року за наказом російського царя Петра Першого, з  ініціативи князя Кочубея ,слободи Саморина були названі Іскрівкою на честь І.І.Іскри, який був свояком В.Л. Кочубея. У ці часи на полтавщині було засноване ще одне село під назвою Іскрівка, яке існує і зараз у  Чукотському районі Полтавської області.  У 1887 році князь Кочубей заснував третє село,  з такою ж назвою. Воно існує до цього часу в Тиврівському районі Віницької області. Село Ганнівка, на річці Жовтій, назване за ім'ям старшої дочки В. Л. Кочубея – Ганни.

Землевласник Кочубей переселив з Полтавщини в село Саморине на Інгульці своїх селян: Гладушка, Лисенка, Діденка,  Тарасенка, Парасенка.  Походження цих селян підтверджується полтавським говором та традиціями, які збереглися до наших часів.

Крім полтавських переселенців, в Саморину слободу (Іскрівку) переїхали також румини та серби з Нової Сербії, з прізвищами: Штефан, Артюх. Переселенцями з козаків були люди з прізвищами: Сич, Рева, Пискун, Лизогуб, Крамар, Образок, Прихода та інші.

Землевласник посадив ліс на західній околиці села Ганнівки, на відстані 5км.  від села Іскрівки. У верхів'ї річки  Жовтої, на схід від Іскрівки, Кочубей збудував три ставки, поблизу створив економію та велику вівчарську ферму під назвою «Чабанова». Друга вівчарська ферма з'явилася на південній околиці Іскрівки, при впадінні річки Водяної в Інгулець. Ще одну вівчарню цей поміщик побудував на західній околиці села Ганнівки.

В 1796р. Катеринославське намісництво було перетворено в  в Новоросійську губернію, якій підпорядковано заново створений Олександрійський повіт, куди ввійшли слободи Іскрівка, Ганнівка,Петрове,Верблюжка та інші поселення на Інгульці та його притоках .Після розподілу у 1802р .Новоросійської губернії на Катеринославську,Таврійську та Миколаївську (а остання в 1803р. Стала Херсонською),до цієї губернії ввійшов також Олександрійський повіт з підпорядкованим йому  поселенням.

            Селяни Іскрівки та Ганнівки працювали на полях та в економіях Кочубея три дні на тиждень або 156 днів на рік.У інші дні вони обробляли свої невеликі земельні наділи,що були виділені їм на східній околиці села.

Після скасування кріпацтва в 1861р. селяни  кочубеєвських слобод отримали на викуп по дві десятини землі на двір,по 49 крб 20 коп за десятину. За рахунок викупу селяни працювали на поміщика за поденну оплату 20 крб. Окрім орної землі, яка була власністю селян,на південній околиці села була смуга  цілинної землі, яка використовувалась для  колективного випасу скоту.

До 1872 року в селі Іскрівці не було школи. Перша школа почала діяти у волосному селі Ганнівка в 1872 року.У ній навчалося деякі хлопчики із Іскрівки. У 1881 році було відкрито першу чотирирічну  церковно- парафіянську школу.

            Перша церква в Іскрівці була побудована із дерева, а в1801, на її місці селяни збудували церкву із цегли з позолоченими  маківками та дзвіницею із чотирьох дзвонів різних розмірів. Для  сільського попа  був збудованний цегляний будинок із чотирьох кімнат, критий оцинкованим залізом. Але в 1930 року цей будинок було передано під школу.

Сільськогосподарським знаряддям були плуг, борони, коси, ціпи. Після 1881року, коли почалася промислова розробка залізної руди на Криворіжжі, селяни стали їздити взимку  та восени на тимчасові заробітки.Вони перевозили своїми возами та кіньми залізну руду з Калачевського та Харківського рудників до залізниці. Часто працювали також на перевезенні зерна із кочубеївських економій до станції Рядової.Селянські сім'ї були великими, в них було від 6 до 12 дітей. Пристарілі батьки жили в сім'ях менших синів. Відношення дітей до батьків, дідусів та бабусь було дуже поважним і доброзичливими.  При зустрічі жителі села  чемно вітались між собою,а також із чужими людьми, які проходили селом.Люди не знали грипу, ангіни, лише діти іноді  хворіли на «свинку».Смертність була низькою,умирали в віці 65 – 90 років, лише немовлята  іноді помирали від кишкових захворювань внаслідок  відсутності в селі медичної допомоги .Роди приймали бабки – повитухи,які виконували це дуже відповідально.

Про смерть людини у селі оповіщалось  спеціальним журливим церковним дзвоном.Частими, тривожними ударами  в великий дзвін оповіщалось  також про пожежу.  Після того дзвону всі люди кидали працю  в полі і садибі, брали відра і поспішали до місця пожежі для її тушіння. Навмисних підпалів хат та хлібів на полях не було.

Взаємовідношення між селянами були дружніми та чемними ,майже не було ворожнечі та сварок між людьми.Не було в селі сектантів, лише на великі свята в село приходили  бездомні бідні люди з інших місць.Відношення до таких прихожан було дуже добрим, кожна сім'я вважала за честь для себе запросити бідного чоловіка до хати,нагодувати та дати притулок.

В селі майже не було вдів, в 1924 – 1930 роках лише в двох сім'ях  не було батька. Весілля та похорони завжди були багатолюдними, до 1929 року вінчалися в церкві,а з 1930 року шлюб стали реєструвати в Сільській раді.Новонароджених обов'язково  хрестили,а після закриття церкви  в1930 роках  дітей стали реєструвати в Сільській раді,бо не стало в селі попа.

 

До 1925-1930 рр.їжу  варили та пекли хліб в  печі.В літню пору хліб випікали на листах з капусти,на яких розміщали тісто,   після чого саджали його в піч.Влітку  варили страви на кабицях, які були в кожному дворі .Страви готували різноманітні, переважно овочеві та молочні.На зиму готували в деревянних діжках квашену капусту ,кавуни,буряки та огірки,а також сушені вишні, сливи, яблука, груші сушили і помідори, гарбузи та дині.Грибів майже не вживали, тому що із – за сухого та жаркого клімату  вони не росли в цих місцях.

Основними, майже щоденними, традиційними стравами були борщі,пісні або з м'ясом  та рибою. Дуже часто  вживали пшоняну кашу,яка заміняла печений хліб.Сало,молоко,сири та м'ясо вживали тільки після закінчення постів,яких дуже дотримувались.Вживали також вареники з сиром та картоплею.Цукор та цукерки вживали в обмеженій кількості,бо вважали їх шкідливими для зубів,  а на придбання їх не завжди були кошти.

Взимку  та навесні  багато виловлювали риби,яку вживали в свіжому та сушеному вигляді. Супи варили більше всього  із пшона і називали їх кулішем.В полі варили  з пшона зливану кашу, задобрювану салом.

            У піст варили супи з квасолею або чечевицею. Воду взимку пили з Інгульця і напували нею худобу. Влітку користувалися колодязною водою, для чого в кожному дворі або на  їх межі  будували колодязі, обкладені всередині камінням.

Всі селяни наслідували обряди греко-східної церкви. У неділю та свята майже все населення села разом з дітьми ходило до церкви, де люди молилися та поминали своїх небіжчиків.

Люди в селі одягалися охайно.  Влітку чоловіки обов'язково покривали голови солом'яними брилями або картузами. Сорочки носили з повними  рукавами та застібнутим на ґудзики коміром, бо поява на людях з незастебнутими  гудзиками вважалась як неохайність.Жінки обов' язково покривали голови  платками а в хаті носили очіпки.

Для виховання дітей та юнацтва широко використовувалися казки та повір'я.Так, не дозволялося залишати недоїдений кусочок хліба, бо вночі він буде ганятися за тим, хто недоїв та не дасть спати йому.Не дозволялося  дітям знищувати комах- божих коровок, бо це може викликати смерть матері. Казати неправду не можна, бо буде сердитися домовий.

Жителі майже не мали годинників до 1923-1930 років, а час визначали по сонцю та зірках.Селяни дуже уміло прогнозували погоду по природних  прикметах . Визначення дат різних подій робили шляхом їх пов'язування з релігійними святами.

Садиби в селі розміщалися двома рядами. Одна вулиця  тягнулася  понад Інгульцем,  друга- понад річкою Жовтою.Хати в садибах стояли перпендикулярно до вулиці. На правому березі Інгульця розміщалися невеликі села: Карсунівка, Таращанка, Киянка, Шамова,Федорівка Курсунівка, Таращанка, Киянка, Баштина, Шамова, ЛелекІвка, Але зв'язок  між цими селами був поганий із- за відсутності мостів, лише один брід на Інгульці в літню пору дозволяв переправлятися через річку.Тільки в 1930 р.  нижче впадіння річки Жовтої в Інгулець через нього був збудований  залізобетонний  міст, який з'єднував Іскрівку з правобережними селами.

До І947р хати в селі будували із глини з солом'яними покрівлями. Для збереження в хатах тепла взимку  закривали вікна солом'яними   або рогозяними матами. Лише декілька хат  були з  дерев'яними ставнями на вікнах.У І929р тільки одна хата в селі мала покрівлю з оцинкованого заліза. Господарем цієї  хати був селянин Парасенко Іван.Через це владу в 1931р. відібрала у нього хату з залізною покрівлею та переселила господаря на край села. Із- за відсутності лісів садиби обгороджували кам'яними тинами,  ворота в дворімайже не закривалися. У разі  відсутності господарів хатні двері  не закривали  на замки, а лише зав'язували  їх мотузком або встромляли  в дверну лямку паличку, що підтверджувало відсутність господарів у хаті.

Лише з 1932-1933 р. з'явилися  випадки крадіжок майна, що обумовило необхідність закривати комори та хати замками.До 1924 року хати освітлювали каганцями ,в які наливали олію.З 1928р.для освітлення хат стали використовувати гасові лампи , а з 1957 року в селі з'явилося електричне  світло.  Для  опалення житла використовували солому та брикети із висушеного гною.

ВУ кожній сім'ї виготовляли домашнє полотно із конопель,  які  сіяли  на найкращих  зволожених землях. Із конопель отримували волокно, а із нього пряли нитки.На   власних ткацьких верстатах ткали полотно, котре  вибілювали на сонці в літню пору біля річки. Потім шили собі сорочки, білизну, простирадла та рушники, які вишивали українським орнаментом. Верхній одяг виготовляли з бавовняних або шерстяних тканин.

                До 1941 р .в селі була одна невелика крамниця коопспілки, в ній завжди були в продажу  цукор, цукерки, халва, оселедці, сіль, чай, цвяхи,ухналі, коси, машинне масло,мазь для возів, хамути,тканини, взуття та картузи. Занадто мало серед населення було людей, які палили цигарки,а вчителі та попи взагалі не  палили.

Першим жителем села, який здобув середню освіту і став в своєму селі учителем з 1912 року по І9І9, був Гладушко Оксентій Дмитрович. Перша церковно- приходська 4-х річна школа в селі відкрита в 1881 р.  З 1914 до І9І8р старшиною Ганнівської волості і членом ВерхнеднІпровської земельної общини  був житель Іскрівки Штефан Оникій Никифорович.У  ці часи земським суддею був житель Іскрівки Артюх Константин. ГаннІвськІй волості  було підпорядкована Іскрівка до 1924р.

В1917-1918 роках  селяни Іскрівкм ,ГаннІвки та Недайводи зруйнували Кочубеївські економії та вівчарні, знищили ставки та вирубали насаджені поміщиками  ліси, пограбували майно.У І9І8р в селі встановилась радянська влада, але 1919 році село захопили війська Н.Махно, потім С.Петлюри, а  через деякий час вступиш війська Денікіна.В січні І920р війська Будьоного вигнали з села війська Денікіна ,після цього знову встановилась Радянська влада. У 1921 році  сталась велика засуха І був голод, внаслідок якого вмерло багато людей, знищено  велику кількість скоту.Для годівлі коней та худоби селяни змушені були знімати солому з хатніх покрівель.Голодні люди їли  котів, дохлих тварин, горобців та ворон.

Першими  вчителями після громадянської війни працювали молоді вихованці Катеринославського університету,  вихідці з села Ганівки- Майдебура Данило Олександрович та його жінка Мотря.  В 1925-1926 років учителем сільської школи був призначенний житель села Іскрівки Штефан Никифір Оникієвич. У 1928 року школі був переданний будинок, у якому проживала сім'я дяка.

Цей будинок розміщався  біля церкви,тому учні часто ходили  туди  в часи перерв у навчанні. У будинку дяка було створенно одну  залу для  навчання 3-го та 4-го класів.  З цього приводу збільшилась кількість учителів. До школи було надіслано двох молодих учителів: Мотайла Михайла Логвиновича та його жінку Підгірну Варвару Михайлівну, які працювали в ІскрІвцІ до 1935 року. Після від'їзду  цих учителів,у школу прибула молода вчителька Безкровна Галина, а в І936р приїхав учитель Малоок Олег, який працював у школі до 1941р.

У 1929 році  на правому березі Інгульця в селі Корсунівці була створена  неповна  середня школа, в якій стали навчатися в 5, класах Іскрівські діти. Перший випуск учнів, які закінчили  7 класів, був  в 1932 році

            У 1929 році,  в селі було створено Товариство Спільного обробітку землі, яке в 1932 році стало артіллю «Третій Вирішальний».  У спільнення майна, коней, землі, овець, возів та сільськогосподарських знарядь проходило  примусово, під великим тиском влади, яку представляли спеціальні уповноважені з міста та району.Для прискорення колективізації влада стала конфісковувати їх  житла та майно найбільш енергійних і підприємливих селян та виселяти їх.

Першими були виселені в 1930 р. Новенко Кузьма з сім'єю 6 чол. Артюхін Онопрій з сім'єю-7чол., Гладушко Данило Гаврилови з сім'єю-6 чол, Штефак Аврам Фегелтович з сім'єю- 7 чоловік.  3уєнко Григорій- 9чол.,Гладушко Гаврило Іванови-7чол, Лихман Федот- 6 чоловік, Прихода Пимін- 12 чоловік. Через рік  виселення продовжувалося і ця біда настигла також-Штефана Михайла Никифоровича ,в сімї якого було 11  чоловік. Всьго в 1929-1932 років  було зруйновано 22 садиби та вислано з села 121 чоловік або майже кожного десятого жителя села.

 

У 1933 році  радянська влада створила на Україні штучний голод, шляхом встановлення дуже великих і нереальних планів здачі зерна державі.В селі «викачкою» хліба займалась спеціальна комісія, яка складалася з уповноваженного від району, голови Сільської ради, секретаря сільського комітету комсомолу та представників комнезаму. Ця комісія обшукувала селянські хати та комори і забирала все найдене зерно, борошно та крупи. Селяни залишалися без хліба, навіть на декілька днів.  Внаслідок цього стався великий голод, багато людей померло, але ховати не було кому бо всі люди були дуже слабкими. У часи голоду значна кількість населення стала залишати село та тікати на Криворізькі копальні, де жебракували або працювали. На копальнях видавали хліб та інші продукти по картках, які отримували на підприємствах та установах.  Внаслідок вилучення у селян всього зерна по весні не було чим сіяти землю, тому стан землеробства дуже погіршився. Але розвал селянських господарств  на цьому не закінчився, бо в 1937-1938 роках почалися пошуки та арешти так званих «ворогів народу». У липні 1938 року Петрівський район НКВД арештовував колгоспників села: Штефана Віктора Архиповича (1901 року народження), Гладушко Івана Вакуловича (1889 року народження). Звинувачення арештованих були створені при допомозі  так званих «свідків», які під тиском працівників НКВД підписали доноси , в яких арештовані звинувачувалися в антирадянській діяльності. Через два місяці після арешту цих селян  приговорила  так звана «Особлива нарада»  НКВД при Кіровоградській облості до розстрілу, який було виконано в вересні 1938 року.

Лише через 20 років (у 1958 році), безпідставне звинувачення арештованих відмінив Військовий трибунал Київського військового округу, який посмертно реабілітірував знищенних  селян.

У серпні 1941 року село окупували  німецькі війська. Вони зруйнували школу, клуб, 33 будинки та хати, залізобетонний міст через Інгулець. При звільненні села від окупантів загинуло 365 радянських солдат, на честь  яких споруджено обеліск Слави . У війні 1941-1945 році брали участь 404 жителі села, із них 143 загинуло. Після звільнення села в 1944 році створено колгосп, який спеціалізувався на м'ясо- молочному твариництві. За колгоспом було закріплено 7,3 тисяч гектар землі, із них 5,3 тисяч гектар  орної. У  післявоєнні роки було збудовано олійницю, майстерні по ремонту інвентаря, а також восьмирічну школу та дві початкові школи, де навчалися 190 дітей і пацювало 14 вчителів. У селі було також збудовано  новий клуб, дві бібліотеки, дільнича лікарня, три магазини та дитячий садок.

У 1956р. вище впадіння річки Жовтої, на Інгульці було збудовано іскрівське водосховище для постачання води з Інгульця на Жовтоводський урановий комбінат, який розміщувався за 20км на схід від Іскрівки. Відпрацьована вода цього комбінату зливалась у річку Жовту, а з неї текла в Інгулець. Внаслідок забруднення річки Жовті у ній зникла риба та раки, знапогіршився гідрологічний режим в Інгульці. Перекриття Інгульця дамбою зменшило швидкість протіканя води, що сприяло заростаню річки водорослями та погіршенню якості води. З кінці 80-их років відбудована і працює церква, в якій відправляються всі обряди., збудовано багато цегляних будинків з шиферними  та залізними дахами. Значна кількість селян мають власні автомобілі та мотоцикли . Востанні роки значно змінився склад населення в селі внаслідок переселення в нього селян з інших місць.Тепер Іскрівськвій Сільській раді підпорядковані також поселення, розташовані на правому березі Інгульц:. Таращанка, Корсунівка, Ново -Федорівка.Селяни цих поселень об'єднані в одному колгоспі, правління  якого міститься в Іскрівці.

У даний час на території села Іскрівка діють часні підприємства та фермерські господарства.

 

 

 






Ієрархія показового запорозького війська:

  1. Кошовий атаман;
  2. Військовий  суддя.
  3. Військовий писар.
  4. Військовий обозний.
  5. Військовий  асавул.
  6. Військовий  булавничий.
  7. Військовий хорунжий.
  8. Військовий бунчужний
  9. Військовий  перначник.Всі в чини військових  старшин.
  10. Військові  старшини  без  посад  для керівництва загонами.
  11. Полковники.
  12. Полкові старшини. 
    а)  на  посаді писарів
    б) на  посаді осавулів.
  13. Курінні атамани.
  14. Курінні  хорунжі.
  15. Військовий пушкар.
  16. Військовий дувбиш.
  17. Військовий толмач.
  18. Військовий кантарлей.
  19. Військовий шафар.

Кому ж все-таки поставлено  славнозвісного хреста? Що це була за людина,  яке в неї було звання та життєва історія? За 1756 рік  у списках  в курені Пашківському  нараховувалося 280 козаків при отамані Матвії Бойку. Під № 6 числиться Савка Цибодрида. За  допомогою нашого земляка А.В. Пивовара, ми знаходимо в Державному архіві міста Києва список козаків куреня Пашківського за 1770 рік. 

Першим у цього списку йде отаман Андрій Копчір, другим (просимо  звернути увагу) – Сава  Цибодрида, а також зверніть увагу на сьоме  прізвище в списку -Іван Шам. 

Останні два листи засвідчують події, які сталися після ліквідації нової Запорізької Січі. Подальше долю полковника орільської паланки Сави Цибодриги за даними архіву  прослідкувати неможливо - інших документів,  окрім вище зазначених, не  виявлено.   

Земельні ділянки під зимівники  відводилися, як  правило, Кошем, рідше – паланковими правліннями на прохання козаків.  У багатьох  випадках козаки  самі  вибирали собі ділянки (найчастіше на берегах  річок, в місцях  вигідних для випасання худоби, для рільництва)  і вже після цього здобували від Коша «пашпорт», або «білет» на право  користування  цією землею. Як  вище було наведено,  в 1774 році  Сава Цибодрида  заготовляв ліс разом із козаками. На нашу думку, він був необхідний для будівництва свого зимівника.  

В  описі Єлисаветградського  уїзду за 1780 рік бачимо, в строчці під  № 222 «Деревня Савино принадлежит капитану Цибодрыге. Числом  мужского пола 29, женского 20. Число десятин земли  удобной  - 2 000, неудобной - 100».

Таким чином  ми встановили, що в даному селі  похований  полковник Орільської паланки Сава Цибодрига.  

В  цій  історії є ще незвідана сторінка: так на карті  за 1861 рік показано два хрести,  які  стоять поруч. На нашу думку, тут  похований Іван Шам, який не набагато пережив свого товариша.  В честь нього  було перейменовано  село Савовку на село Шамовку.

Микола ПЛАТОШИН, Іскрівський сільський голова
Тетяна  ПЛАТОШИНА, завідуюча Іскрівською сільською бібліотекою

 

Газета" Трудова Слава"

(Закінчення. Поч. №78)